ВО "Свобода"

ENG

13 березня
Бути корисним, а не корисливим
Бути корисним, а не корисливим

Розмова з бійцем ЗСУ про політичну грамотність на фронті та військовий деструктив

‒ Через початок бойових дій свою дипломну роботу захищав у Skype. Веб-зв'язок був не з найкращих. Захищав більше з допомогою гучномовця на мобільному, ніж на камеру. Лише на кілька хвилин увімкнув вебкамеру, аби викладачі побачили, що на тому кінці справді я.

Так починаємо розмову з переможцем Всеукраїнського конкурсу студентських та аспірантських наукових есе "Перспективи Української національної революції у ХХІ ст." Тарасом Поповим. Сферу діяльності цього 24-річного націоналіста не вмістити в одне слово чи якусь конкретну регалію. Він і науковець-політолог, і заступник голови Луганської обласної організації ВО "Свобода" з воєнних питань, і помічник-консультант народного депутата Олександра Марченка. Все це йому ще й вдається поєднувати зі службою у лавах ЗСУ ‒ "Айдар", 1-ша штурмова.

Тарас, який здобував вищу освіту в Луганську, на щастя, таки отримав свій диплом. Розповідає про це легко та з вдячністю.

‒ …На кафедрі, де навчався, залишилося багато зрадників України. Чимало з них зараз співпрацюють з бойовиками "ЛНР". Те, що я свободівець, ніколи не приховував. Викладачі це знали, тому поставили умову: диплом забирати лише особисто. Зрозуміло, що нікуди я не поїхав. Дуже дякую своїй кураторці, яка фактично викрала мій диплом з сейфа. Це був її останній візит в університет. Після цього вона також покинула окупований Луганськ.

‒ Тарасе, твоє наукове есе присвячене поняттю деструктиву революційних дій в умовах російсько-української війни. Ти дотримуєшся думки, що центральною силою нової ймовірної революції стануть військовослужбовці, і це призведе до руйнівних державних перетворень. З чого такі висновки? Сьогодні чи не більшість українців покладають свої надії саме на добровольців…

‒ Думаю, я вибрав досить непопулярну тему для свого дослідження. Крім того зазначу, що всі мої дослідження виключно емпіричні. Спочатку я не намагався нічого вивчати, а просто спостерігав за своїми бойовими побратимами.

Сьогодні наші співвітчизники й справді дотримуються думки, яку можна вмістити у невигадливе гасло "Добровольці прийдуть, порядок наведуть". Але вимоги, погляди та бажання військовослужбовців за ці три роки суттєво помінялися. Те, що бачу в лавах ЗСУ, за своїми настроями більше нагадує махновщину.

Загроза не в самих революційних діях, а в тому, що якщо революцію почнуть військові, відбудеться руйнування основних державних інститутів, а натомість нічого запропоновано не буде, бо жодного конкретного плану і, тим паче, досвіду державотворення у них немає.

Більшість військових не читають ні Махна, ні Кропоткіна. Та якби вони зараз почали збройне повстання проти чинної влади, воно набуло б чітких анархічних рис. До того ж більшість бійців не мають довіри до жодного політика. Не мають, а це ще гірше, і бажання здобувати та аналізувати політичну інформацію. Натомість є сильне бажання карати і руйнувати.

‒ Виходить, що політична обізнаність військовослужбовців вкрай низька… З чим пов'язані така недовіра до політиків та небажання здобувати політичну інформацію?

‒ Як військовий і як політолог, я не розумію відсутності отого нормального громадянського бажання розібратися, що коїться в твоїй країні. Тим більше, що інформації не бракує. Вистачає й засобів, аби її отримати: маса всіляких гаджетів, мобільні, ноутбуки… Вже мовчу про купу друкованих ЗМІ.

Бійцям політика просто нецікава. Для них всі політики ‒ однакові, всі ‒ погані; ми на фронті ‒ значить молодці, ви в тилу ‒ поганці. Це непробивна стіна.

Думаю, що це ще й наслідки інформаційно-психологічного впливу ворожої пропаганди. У РФ на цьому добре знаються. Маю надію, що вітчизняні пропагандисти скоро дійдуть до того рівня, щоб хоч на цьому фронті чинити ефективний опір ворогові.

Ще один цікавий момент… На жаль, не встиг зробити до свого есе аналіз сучасного вітчизняного розважального контенту. Помітив, що деякі сучасні пісні ‒ в дужках назвемо їх "патріотичними" ‒ насправді спрямовані на деморалізацію суспільства загалом і вояків в тому числі. Варто просто взяти та проаналізувати тексти пісень довоєнного визвольного періоду, упівські тексти та сучасні, то помітимо разючу різницю в настроях.

Послухавши сучасну естраду, молодий хлопець, що планував після свого повноліття піти захищати країну, передумає. Скаже, то не моя війна і все тут. Люди з такими настроями ‒ особливо вразливі для ворожої пропаганди.

‒ За твоїми словами, серед військовослужбовців впала довіра не лише до політиків, але й до капеланів. Це дивно… Українці завжди були дуже віруючими людьми…

‒ Так і не зміг знайти відповіді на це питання. Суто в моєму підрозділі панує негативне ставлення до капеланів усіх конфесій. Коли бійцям повідомляють, що до них їде капелан, починається масовий негативізм. Хлопці закидають щось на кшталт: "А нащо він тут потрібен?" чи "Хай приїжджає, швиденько помахає своїм кадилом і їде далі!".

Ходив у храми західної України, центральної. У неділю там повно людей. Чому ж тоді така ситуація на фронті? Відомо, що на війні навіть найзапекліший атеїст іде до Бога… Мені така поведінка незрозуміла.

Зауважу, до волонтерів ставлення також дуже змінилося. Якщо раніше їм дякували, то тепер волонтерство найчастіше сприймають як обов'язок. Багато військових починають вередувати. То їм сигарети не такі привезли, то ще щось не так. Часто претензії з'являються на рівному місці. Виходить цікава ситуація, якщо порівнювати з 2014-им. Сьогодні люди, у яких мінімалка 3200, допомагають військовослужбовцям, у яких зарплатня 7 000 гривень.

‒ Вважається, що після виходу московської квазідержави зі складу Золотої Орди вона запозичила багато азійських військових стратегій, зокрема і китайську філософію війни Сунь-Цзи. У своєму есе ти також поділяєш цю думку і в цьому контексті навіть наводиш цитату з цього давнього трактату: "Підривайте престиж керівництва супротивника і виставляйте в потрібний момент на осуд суспільства…" Виходить, що і журналісти, і численні блогери та інші активісти, які не бояться відкрито критикувати владу, цим самим роблять послугу ворогові?..

‒ У цьому й біда. Росія уміє дуже вправно використовувати таку відкриту критику української влади на свою користь. Робить з цього ефективну пропаганду. Де ота межа публічної критики?

На мою думку, у нинішній ситуації дуже важко проконтролювати момент, де закінчується справедливий осуд влади заради громадських інтересів і де починається підрив всенародної довіри до своїх лідерів. Тут нам на руку було б запровадження військового стану, коли всі публічні висловлювання, діяльність ЗМІ та дописи у соцмережах суворо контролюються та зазнають детальної перевірки.

Для таких обмежень не треба багато часу. Накопичили сили, вибили ворога і запровадили військовий стан. Буквально на півроку. Не маю на увазі повернення Криму. З цим ситуація складніша.

‒ У своєму дослідженні порушуєш тему третього Майдану. Як би Ти, як політолог, спроектував його розгортання?

‒ Є два варіанти третього Майдану. Перший ‒ деструктивний, коли будь-які політичні цілі будуть відкинуті. Відбудеться така собі дійсно швидка ‒ люди вже володіють зброєю ‒ анархічна хвиля руйнувань. Шкода від таких дій буде дуже відчутна.

Другий варіант розгортання подій ‒ націоналістичний, за якого революційні дії очолять націоналісти. Якщо політичним партіям правого спрямування вдасться об'єднати і зосередити під своїм крилом військовослужбовців, це піде країні тільки на користь.

‒ Останнє запитання. Зараз закінчуєш курси з підготовки офіцерів. Навіщо тобі це? Ти молодий чоловік, ще й політолог, який уже був на фронті ‒ свій обов'язок виконав. Чому, як більшість, не почнеш просто будувати політичну кар'єру?

‒ Правильне запитання і водночас складне. По-перше, контракт підписував аж до закінчення особливого періоду. Тобто до кінця АТО. Лише у квітні торік ухвалили закон, за яким моя категорія військовослужбовців має право на демобілізацію. Коли йшов добровольцем, таким і був задум: звільнити Донбас, відвоювати Крим, а потім іти в політику. Але все затягнулося на довше, ніж планував.

А по-друге, я ніколи не ставив собі за мету нажити грошей і забезпечити собі безбідне життя. Пам'ятаю слова Руслана Кошулинського, якими він аргументував свій вступ у "Свободу": "Хочеш змін ‒ бери владу у свої руки". Маю схожу мету. Покидати країну не хочу, але й жити в такій Україні, якою вона є зараз, також не збираюся. Який вихід? Правильно, спробувати почати змінювати державу самому.

Я не хотів ставати офіцером, але реальність до цього зобов'язала. Війна триває і комусь таки потрібно брати зброю і воювати. На майбутнє я собі вже постановив, що обійматиму тільки ті посади, де буду корисний своїй державі найбільше.

Розмовляв Ігор Хрипливий, газета "ВО "Свобода"